24 серпня Україна святкує 35-річчя відновлення своєї незалежності. Я була ще підлітком у 1991 році і тому все моє свідоме життя пройшло у незалежній Україні. Фактично моя країна відроджувалась і змінювалась на моїх очах і я хотіла б відзначити декілька ключових змін, що сталися за ці три з половиною десятиліття і визначили наше сьогодення і значною мірою майбутнє.

Перше і ключове, - про Україну та хто такі українці нарешті дізналися у світі. Ні як пострадянську республіку чи сферу впливу росії, а як вільну, незалежну країну і націю. Моє покоління ще пам'ятає обережне ставлення наших партнерів до України та її прагнення до незалежності, що на той час формувалося через призму відносин з тодішнім СРСР та її керівництвом. Як приклад, за місяць до проголошення Незалежності Київ відвідав Президент США Буш-старший, який з трибуни Верховної Ради тоді ще УРСР намагався переконати українців, що «свобода це не теж саме, що незалежність». Його виступ увійшов в історію під назвою “Сhiken kyiv speech” як щось занадто обережне та відірване від українських реалій. Як потім згадував Буш-старший, його промова стала результатом вражень від зустрічі з лідером вже колапсуючого СРСР, що відбулася напередодні у Москві. Однак, щонайменше виступ американського лідера у Верховній Раді повністю спростовує донині «живучий» російський пропагандистський наратив, що СРСР розвалили США. Так чи інакше, вітер змін, а з ним і прагнення українців до Незалежності вже було не зупинити. Парламент України проголосив Акт про Незалежність у серпні, який у грудні був підтверджений на референдумі 90,32% голосами українців «за» при рекордній явці у фактично 84%. При цьому всі без виключення регіони України, включаючи Крим і Донбас, підтримали незалежність. Після цього необхідно було докласти багато зусиль, щоб про нас дізнався світ. Все це відбувалося на тлі безперервних спроб Росії повернути українців до сфери її виключного впливу. На дипломатичній арені це супроводжувалось численним дезінформаційними кампаніями, головним лейтмотивом яких було переконати міжнародних партнерів, що Україна - це failed state - країна, що не відбулася, і єдиним виходом для якої є начебто її реінтеграція з рф. Складно перелічити усі теми та інструменти, які росія використовувала у своїй справжній інформаційній війні проти України з початку 90х років. Це й економічна неспроможність України вижити без зв»язків з росією у кризовий 1998 рік, газові війни у 2005-2006 та 2008-2009 рр., коли за допомогою російського пропагандистського каналу Russia Today Москва поширювала на Заході фейки, ніби Україна «краде європейський газ» та є «ненадійним транзитером». Під час Помаранчевої революції російські політтехнологи розробили спеціальну мапу, яка поділила громадян України на «три сорти» за регіональним принципом. Тоді ж зародилися фейки про

«фашистів та націоналістів» на Заході України, які російський режим активно використовують й понині, виправдовуючи свою загарбницьку війну проти моєї держави. Щодо територіальних претензій росії до України, то вони з’явилися фактично одразу ж після проголошення Незалежності – спочатку у 1992-1994 рр. активно фінансувалися і підтримувалися сепаратисти у Криму, які зазнали на той час поразки, у 2003 р. стався конфлікт навколо українського острова Тузла, у напрямку якого росія почала незаконне будівництво дамби в Керченській протоці, події наступних років у Криму та на Донбасі не потребують додаткового пояснення. Водночас, українці протягом всіх цих складних років зрозуміли одне – не дивлячись на всі внутрішні та зовнішні проблеми, з якими стикалася держава на шляху становлення, Україна вартує того, щоб за неї боротися. І українці відчайдушно захищають свою країну та її незалежність – спочатку на дипломатичній арені, а зараз й зі зброєю в руках. Як результат, на сьогодні вже мало знайдеться людей у світі, хто не чув про Україну та українців.

Друга ключова зміна, що відбулася з моєю державою протягом останніх трьох з половиною десятиліть, це те, що Україна остаточно та безповоротно обрала демократичний шлях розвитку після десятиліть радянського тоталітаризму. В цілому українці за своїм менталітетом завжди були схильні до демократії, у тому числі через міцні історичні традиції самоврядування – не випадково у центрі Києва стоїть пам’ятник Магдебурському праву – перші українські міста почали їм керуватися ще у 14 столітті, чого ніколи не було в росії. В українських генах відсутній культ абсолютного монарха і безумовної поваги до влади і можновладців. При будь-яких серйозних проблемах українці виходять на майдан – ця форма прямої демократії і високий рівень самоорганізації для нас є абсолютно природньою і поважається владою. В українців також наявний тривалий досвід протистояння авторитарним режимам та прагнення захистити власну свободу. Водночас демократичний шлях розвитку України не був автоматично визначений Актом проголошення Незалежності та історичними передумовами. Подивіться уважно на пострадянський простір сьогодні і ви зрозумієте наскільки складним був цей процес.

Третю ключовою зміною, що сталася з моєю державою і яка логічно випливає із демократичного вибору України – це те, що українці чітко визначили свій вектор на інтеграцію до ЄС. Уся історія після відновлення незалежності України та ключові її події були пов’язані саме з питанням європейського вибору українців. Фактично наша історія після відновлення Незалежності одного дня буде писатися як історія європейської інтеграції України та її повернення до Європейської родини. Помаранчева революція та Революція гідності пройшли під двома прапорами - українським та європейським і були напряму спричинені спробами призупинити європейську інтеграцію. І нарешті збройна агресія росії проти України – це точно не про

території і саме тому будь-які територіальні поступки не сприятимуть сталому миру. Збройна агресія РФ проти України — це екзистенційна війна за право українського народу на існування, свободу, власну державність та її європейський вибір. Але ця війна також ведеться росією за її здатність визначати європейську безпеку і диктувати Європі свої умови. Росія хоче критично обмежити український суверенітет, визначати нашу внутрішню та зовнішню політику. Але так само Росія хоче мати Європу, залежну від її енергоносіїв та налякану її армією, керовану тими, кого вона підтримує – і це не ті політичні сили, що мають у своєму ДНК європейські цінності.

Ми живемо у найбільш непевному світі з часів кінця Другої світової війни, де Європа поряд з традиційними партнерами має покладатися більше на себе - а значить і на Україну, як частину Європи. Інновативність українських ІТ-сектору та ВПК, сила та неімовірна адаптивність її армії, успіхі у веденні асиметричної війни – все це може та має слугувати нашій спільній європейській безпеці. Міжнародні партнери України – як по той бік Атлантики, так й в Європі, включаючи Португалію надали Україні таку важливу допомогу у її боротьбі проти російської агресії, тисячі українців знайшли тут свій прихисток і ми це неабияк цінуємо. Тепер Україна має стати повноправним членом ЄС і наші європейські партнери зможуть так само покладатися на нас у всьому, включаючи безпеку. Бо, як казав колись Конрад Аденауер, «єдина Європа була мрією небагатьох. Вона стала надією для багатьох. Сьогодні вона є необхідністю для всіх нас».