Перемога України у війні, що розв'язала Росія в серці Європи, є критично необхідною не тільки для нашого виживання, але й для безпеки та розвитку Європи. Ставки занадто високі, щоб відступати.

 

Минув надзвичайно важкий для України 2023 рік. Ми наближаємось до чергової трагічної дати – два роки з початку повномасштабної, нічим невиправданої, геноцидної війни Росії проти моєї держави. В Україні багато експертів характеризували цей складний період словами Вінстона Черчіля з його відомої промови, виголошеної у 1940 році, - кров, важка праця, сльози і піт (eng. Blood, toil, tears, and sweat).

На мою думку, єдиним беззаперечним висновком, який можна зробити з цих двох років війни – це те, що зараз не час здаватися (it’s not time to give up). І на це є, як мінімум, три аргументи.

Перше, не зважаючи ні на що, Україна вже не програла у цій війні. Замість двох тижнів, які відводили нам окремі військові експерти на початку війни, українські воїни та громадяни тримаються вже майже 2 роки. Українська армія надзвичайно зміцнилася - наразі у ЗСУ приблизно 700 тисяч українців – утричі більше, ніж у 2014-2021 роках. Цікавим фактором є роль жінок, яка традиційно була дуже важливою в українському суспільстві. Станом на жовтень 2023 року, в армії проходять службу близько 60 тис. жінок. Українською армією було засвоєно та вдало і креативно використовується в бою західна військова техніка. Було звільнено 50% території, окупованої РФ після лютого 2022 року, зокрема Херсон – єдиний обласний центр, захоплений РФ після початку повномасштабного вторгнення, та значна частина Харківської області. До кінця 2023 року українська армія не дозволила Росії реалізувати її першочергове завдання – вийти на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей. А про успішність дій української армії у припиненні домінування РФ у Чорному морі колись будуть знімати блокбастери – за цей час було знищено 23 російські військові кораблі, 1 підводний човен, резервний та головний штаб Чорноморського флоту РФ у Криму. Сам флот більше не може безпечно почуватися у західній частині Чорного моря та був вимушений покинути свою головну базу у Севастополі. Як сказав у жовтні минулого року U.K. Armed Forces Minister James Heappey така ситуація може бути визначена як "functional defeat" of Russia's naval forces in the Black Sea. Українські воїни продовжували “перемелювати” російську армію, де життя солдата не вартує нічого. На сьогодні російські втрати в Україні дорівнюють сотні тисяч загиблих та поранених. З початку повномасштабного вторгнення було знищено близько 6000 російських танків, а це близько половини всієї їхньої кількості відповідно до даних Global fire power на 2023 рік. У минулому році українські протиповітряні сили знищили 3800 російських повітряних цілей, включаючи всі типи ракети, безпілотників, дронів. Звичайно все це оплачується кров’ю і потом українських військових та стражданнями і життям цивільного населення України. Ми щиро вдячні нашим міжнародним партнерам за військову допомогу, але не втомимося повторювати – її якість, обсяги та швидкість надання мають безпосередній вплив на тривалість та результати війни. Війна, на жаль, не перетворилася у спринтерський забіг. Це марафон і питання створення єдиного європейського оборонно промислового комплексу з українським ОПК як його інтегральною частиною є більш, ніж актуальним. Росія достатньо активно переводить свою економіку на військові рейки та нарощує виробництво зброї. Останнім прикладом цього стало виявлення того факту, що під час безпрецедентного обстрілу 2 січня цього року українських міст російські війська застосовували ракети Х-101, вироблені у IV кварталі 2023 року. Виробництво таких ракет не можливе без компонентів іноземного виробництва. Тож питання боротьби з обходом РФ санкцій та їхнім посиленням також має продовжувати бути у центрі нашої уваги.

Друге, якщо Росія не зазнає поразки в Україні, війна без сумніву перетне кордони Європейського Союзу і НАТО. Коли російське керівництво визначає Захід як головного ворога РФ, відверто погрожує проблемами Фінляндії і не тільки, коли російські провладні пропагандисти зазіхають на Лісабон та мріють про створення Лісабонської народної республіки, до цього треба ставитися максимально серйозно. Ми всі пам’ятаємо, як більшість країн Європи не вірили в реальність повномасштабного вторгнення РФ в Україну, наголошуючи на нелогічності та ірраціональності цього кроку. Але Росія – це не про логіку. Розпочавши повномасштабне вторгнення в Україну і проваливши бліц-криг, російський режим пройшов точку неповернення у своїх відносинах із Заходом. До цього додалися геноцидні дії проти цивільного населення, чисельні задокументовані злочини проти людяності і прав людини, насильницька масова депортація українських дітей, що призвело до видачі ордеру на арешт Путіна та Льовової-Белової Гаагським трибуналом. Вже очевидно, що російське керівництво буде йти до кінця у досягненні своєї головної мети, яку розглядає як місію – «відновлення так званої історичної справедливості шляхом повернення всіх земель, які колись належали російській імперії», здійснення таким чином глобального перерозподілу як мінімум Європи, а як максимум світу зі сферами впливу та ключовою роллю росії на міжнародній арені. Таким чином, якщо РФ зараз не зазнає вирішальної поразки в Україні, вони обов’язково підуть далі і тестуватиме європейську безпеку та статтю 5 Вашингтонського договору НАТО - військовим та гібридним шляхом. І тоді ні Східна Європа, ні Балтія, ні Скандинавія, ні Центральна Європа не почуватимуться у безпеці. Вся історія людства і нова та новітня історія Європи доводять - спроби умиротворення агресора завжди провалювалися і призводили до більш масштабних війн ще з більшою кількістю жертв.

Третє, доля майбутнього світового порядку вирішується наразі на полях битви в Україні. І це не перебільшення. Про це, що агресія РФ проти України стала брутальним порушенням міжнародного права і Статуту ООН вже багато сказано. Ускладнюючим фактором при цьому є те, що у свій час Україна відмовилася від третього за розміром у світі ядерного арсеналу під гарантії безпеки і поваги до її територіальної цілісності і суверенітету з боку РФ та інших країн, що підписали славнозвісний Будапештський меморандум. Якщо це залишиться без належної реакції і агресор не буде покараний, єдиний документ, до якого приєдналися всі країни світу безвідносно від їхнього політичного устрою, стане простим шматком паперу. Життя у світі без правил нагадуватиме хаос, де можливим буде просте виживання, а про розвиток та благополуччя можна буде забути. Непокарана агресія запустить череду аналогічних подій у різних куточках світу. Політиці ядерного нерозповсюдження буде нанесено непоправної шкоди.

Таким чином, єдиним оптимальним виходом для України та її партнерів є сконцентруватися, консолідувати зусилля і перемогти! І час тут відіграє вирішальну роль. Як сказав наприкінці вже згаданої мною промови Вінстон Черчіль: «Ви запитаєте мене, яка наша мета? Я відповім одним словом: перемога, перемога будь-якою ціною, перемога не дивлячись на всі жахи, перемога, яким би довгим та важким не був до неї шлях, тому що без перемоги нам не вижити».

Стаття посла Марини Михайленко для видання Expresso (португальською мовою)